Про пожежні насоси і рукава

Рукав пожежний - це засіб пожежогасіння, що являє собою обладнаний пожежними з’єднувальними головками гнучкий трубопровід, призначений для транспортування води або інших вогнегасних рідин під тиском від джерела водопостачання (пожежного гідранта, пожежного крана, пожежної автоцистерни, а також за допомогою мотопомпи або іншого водозабірного пристрою - зі штучної або природної водойми або спеціального резервуара) до місця пожежі.

Пожежний рукав зазвичай виробляється з цупкої тканини. До XIX ст. для гасіння пожежі використовувалися будь-які підручні засоби, й оскільки тканина була дорога, рукава виготовляли зі старого ганчір'я, у тому числі зі старих рукавів одягу -звідси й назва «пожежний рукав» [1].

У джерелах, які дійшли до наших днів, згадується, що ще в 200 році до н.е. грек Ктесибій винайшов насос для всмоктування і викидання води, а його учень Герон описав пристрій наконечника, через який воду подавали на гасіння пожежі.

Перший насос Ктесибія - Герона

Потім про насоси сказано у звіті Плініуса римському імператору Траяну.

Гасіння пожежі за допомогою насоса

У 1665 році коваль Г. Іаутц з Нюрнберга з’єднав повітряний ковпак з трубою, що дало можливість отримувати безперервний водяний струмінь. Приблизно в цей же час з’явилися мідні всмоктувальні рукава [2].

Виробництво пожежних труб у Росії було налагоджено в XVII ст. М. Терентьєвим і В. Протопоповим, а в XIX ст. підприємства Росії виготовляли понад 20 типів ручних пожежних насосів вітчизняних конструкцій. Ще в 1752 році видатний механік М. Степанов розпочав виготовляти насоси, які, за оцінкою сенатської контори, за конструкцією були кращими за німецькі й голландські [3].

У 1672 році в Голландії винаходять насос удосконаленої конструкції. Цей винахід пов’язано з іменем Ян Ван Дер Гейден. Він замінив у насосі незручну поворотну шийку. Через деякий час винахідник отримав посаду брандмейстера в Амстердамі (Голландія), заснував фабрику пожежних насосів (труб) і наполегливо пропонував новий механізм для гасіння пожеж.

Революційний прорив у пожежогасінні стався, як це прийнято вважати, не з винаходом Кте-сибієм пожежного насоса (II ст. до н.е.), а зі створенням перших пожежних рукавів. У 1672 році брати Ван Дер Гейдсни з Амстердама винайшли пожежні напірні рукава.

Винахідник пожежних насосів Ян Ван Дер Гей ден

Будучи вправним художником, Ян Ван Дер Гейден в 1690 році видав книгу з власними (вміло виконаними) малюнками, які наочно показували переваги пожежних рукавів.

Відкачування води з водоймища за допомогою насоса і рукавів

Перші пожежні рукава шилися з парусини, пізніше - зі шкіри з металевими заклепками. Такі рукава застосовувалися до 1822 року. Пожежні рукава були в той час важкими, незручними у згортанні, пропускали воду через нещільність швів.

Рукав зі шкіри

У 1822 році дрібні ремісники брати Бурба в селі Герзельгау (Німеччина) виготовили на кустарному ткацькому верстаті пожежний рукав без шва, але це нововведення було освоєно промисловістю лише в середині XIX ст. У Росії в 1897 році були виготовлені тканинні рукава, а в 1903 році - прогумовані [3].

За наявності пожежного рукава воду від насоса до місця пожежі можна було подавати на значну відстань, тоді як за попередньої конструкції отримували лише компактну струмінь води довжиною 10-12 кроків.

Цей насос визнали надійним механізованим засобом гасіння пожеж. В кінці XVII - на початку XVIII ст. було сконструйовано три типорозміри таких насосів: великий, середній і малий.

У 1724 році невідомий винахідник оснастив пожежну трубу гнучким всмоктувальним рукавом, що надало можливість під час пожежі забирати воду з відкритих водойм, дозволивши відмовитися від громіздких заливних ящиків, куди воду підносили відрами або доставляли в пожежних бочках. За допомогою двоциліндрових насосів можна було подавати воду на відстань близько 60 м і заливати вогнище водяними компактними струменями.

Подавання води за допомогою насоса і пожежних рукавів

У Росії такі насоси стали називати примітивними - «заливними пожежними трубами». Вони були трьох типорозмірів: великі, середні та малі. Продуктивність великої труби - 18 відер за 1 хв., середньої - 15 відер за 1 хв., малої - 12 відер за 1 хв. (відповідно 216, 180 і 144 л). До великої і середньої труби укладалися рукава довжиною 40 м, до малої -довжиною Ібм.

На початку XVIII ст. у Росію з-за кордону для цілей пожежогасіння стали ввозити двоциліндрові поршневі насоси - «заливні пожежні труби», які були забезпечені шкіряними рукавами і мідними стволами (брандспойтами). Вода до насоса надходила зі спеціальних коробів. Дальність подавання водяного струменя була близько 10 м. Для обслуговування однієї «заливної пожежної труби» було потрібно 50 осіб, з них 12 осіб - качали коромисло насоса у дві зміни, 8 - обслуговували пожежні рукава і ствол, а 30 - підносили до труби воду відрами в одну або дві «нитки». Пізніше труби стали забезпечуватися водою за допомогою спеціальних перекачувальних насосів, а також бочок ємністю 240 л або 700 л. Аж до винаходу парового насоса в 1829 році ручна пожежна водозаливна труба була основним технічним засобом гасіння пожеж [4].

Перші незграбні, важкі водяні насоси ручної дії, як уже зазначалося раніше, були винайдені грецьким ученим-механіком Ктесибіем, що жив в Олександрії в II—І ст. до н. е. Надалі цей винахід було забуто, і лише в 1518 році в Аугсбурзі (Німеччина) золотих справ майстер Антон Платнер сконструював пожежний насос, подібний машині Ктесибія, що складався з труби, поршня і наконечника. Вірогідніше, що такі насоси німці випускали в 1626 році. Такими їх і закуповувала на той час Росія. На початку XVIII ст. німецьким насосам зволіли вдосконалені голландські з гнучкими пожежними рукавами, зшитими з парусини, а згодом - зі шкіри, вони з’єднувалися з мідними брандспойтами (стволами).

За свідченням очевидців, такі насоси успішно сприяли запобіганню поширення вогню. Так, А Д. Меньшиков у своєму листі до адмірала Апраксина з приводу великої пожежі, яка виникла 28 червня 1710 року на Петроградській стороні, писав: «Вчерашнего числа после полудни в 11 часу загорелось при Санкт-Петербурге на рынке, и все ряды против города без остатка выгорели». Добре, що вітер дув не в бік площі, а якби він дув на місто, «то бы не без велико# было бы напасти, понеже и так через великую силу ворота и мост, а наипаче корабли насилу устояли, ибо ворота трижды загорались и ежели бы не ускорили привезти заливных труб, то не без трудности было».

13 листопада 1718 року виходить Петровський Указ про споруду плашкоутів (вантажне безпалубне плоскодонне несамохідне судно) і установлених на них брандспойтів для гасіння річкових пожеж. Про ці плашкоути повідомляє автор «Опису» Петербург 1720 року, який пише, що в морському каналі перед Петербургом він бачив «несколько судов с насосами, которые вгоняют воду в длинный кожаный рукав, длиною в несколько сажен и снабженный на конце металлическим шприцем, из которого вода брызжет в сторону в которую его направлят» [4].

Всі типи кораблів забезпечувалися необхідними пожежними інструментами. На двопалубних кораблях належало мати 12 шкіряних відер, стільки саме сокир і швабр, а на трипалубних - по 18 одиниць кожного найменування. На всіх інструментах покладено було ставити клеймо корабля.

Ці та інші заходи готовності мешканців міста до раптових пожеж сприяли успішній боротьбі з вогнем. В «Описі» Петербургу 1717 року іноземний автор зазначає: «Удивительно, что, хотя весь город построен из дерева и крыши домов покрыты тонкой щепой, которая легко загорается, тем не менее редко сгорает больше двух домов, как бы плотно они не стояли друг к другу, ибо (для предохранения) от огня принимаются такие хорошие меры предосторожности, что можно не опасаться больших убытков. Эти меры предосторожности следующие: во-первых, на башнях днем и ночью выставляется стража, которая, как скоро увидит пожар, ударяет на особый манер в колокол, этому звону вторят на других колокольнях, и тотчас же во всем городе поднимается пожарная тревога».

Однак, незважаючи на схвальні відгуки іноземців, з питанням про готовність міста до раптових пожеж справа йшла не зовсім благополучно. Якщо на Адміралтейському острові було вже розпочато створення щось на зразок постійної пожежної команди, були в наявності пожежні труби та інше пожежне обладнання, то в інших частинах міста справи йшли набагато гірше - там не було ні пожежних команд, ні труб. 18 березня 1721 року гене-рал-поліцмейстер Девіер звернувся до Сенату з «до-ношением» про деяке впорядкування пожежної справи в столиці. Девіер писав, що наявні в Адміралтействі «пожарные заливные трубы медные с рукавами» неможливо швидко підвозити на інші острови в разі виникнення там пожежі; тому на кожному острові слід мати по одній такій трубі, а всього - 4, які будуть виписані з Голландії (по 400 рублів за штуку, а всього - 1600 рублів). Сенат затвердив цю пропозицію. У цьому ж році труби були закуплені, Петро підписав Указ, яким на «каждом острове быть по одной трубе с рукавами».

Згодом такі труби були також закуплені для царських палаців, урядових установ, військово-морського флоту і полкової гвардії. Але труб не вистачало. Крім того, виникла необхідність «ввезення» в Росію не тільки заливних труб, а й «трубных мастеров». Ці майстри спочатку забезпечували тільки догляд за ввезеними трубами, який обходився досить дорого. Потім вони виготовляли ці труби безпосередньо в Росії та продавали їх за дешевшою ціною. Назріла необхідність у розробленні вітчизняних насосів і підготовки своїх майстрів. У 1724 році російський підприємець Шапошников відкрив завод із виробництва таких насосів. Усвідомлюючи важливість технічних засобів боротьби з вогнем, Петро особисто займається випробуванням кількох пожежних «огнегасительных труб». Він міркує щодо купівлі секрету, як пожежні рукава виробляти. Разом з ним цим питанням займаються Я. Батищев, І. Посошков, А. Нартов та інші видатні російські механіки [4].

У Москві, інших містах Росії, як і в столицях Західної Європи, техніка пожежогасіння удосконалювалася повільно. Містобудування явно випереджало технічні можливості боротьби з вогнем, які мала пожежна охорона. Як уже зазначалося, брати Бурба виготовили на кустарному ткацькому верстаті перший пожежний рукав без швів. Однак і це технічне удосконалення залишилося нереалізованим до середини XIX ст., коли промисловістю було освоєно масове виробництво пожежних тканинних рукавів без швів.

Тканинний пожежний рукав, з’єднаний з насосом і брандспойтом

До 1850 року було освоєно виготовлення пожежних рукавів з пеньки, згодом із льону [5]

У той час професійні пожежні називали рукавні лінії гнучким водопроводом. Зі створенням рукавів з’явилася можливість не лише подавати воду безпосередньо до осередку пожежі з безпечної відстані, але й транспортувати її від віддаленого вододжерела.

Приймальні (всмоктувальні, забірні) рукава мали на меті "дать возможность накачивать в трубу воду из какого-либо источника" [4]. Згодом рукава почали виготовляли з гуми, причому в основі вони мали металеву спіраль. За допомогою всмоктувальної дії поршнів у циліндрах пожежної труби (у її всмоктувальних каналах), а потім у пригвинченому до забірного отвору труби приймальному рукаві, відбувалося розрідження повітря. Якби в гумовому приймальному рукаві не знаходилося згаданої спіралі, тиск зовнішнього повітря стиснув би рукав. Таким чином, всмоктувальна потужність приймального рукава залежала від ступеня розрідження в ньому повітря - тобто приймальний рукав мав бути абсолютно непроникний. У разі наявності навіть малого отвору, повітря ззовні проникне усередину рукава, і саме через це всмоктувальна продуктивність рукава ослабне або зовсім припиниться. У такому разі струмінь почне виходити зі ствола не рівномірно, а поштовхами. Тому приймальні рукава вимагалось «тщательно охранять от всяких повреждений». Для цього їх обмотували мотузкою або обшивали товстою парусиною,щоб усунути псування рукава від тертя. До нижньої частини рукава прив’язували мотузку, за допомогою якої підтримували його під час занурювання в колодязь або водойму. Під час зберігання рукава ця мотузка намотувалася на нього. Приймальні рукава виготовлялися довжиною близько 5 аршин, причому на їх кінцях кріпилися з’єднувальні гайки і мідна всмоктувальна сітка для запобігання всмоктуванню мула, бруду, дрібних каменів тощо до пожежної зруби. Сітки виготовлялися різних типів. Прозе до приймальних рукавів «сильнодействующих паровых машин» нерідко потрапляв пісок «Для предотвращения сего утютреблялись или корзина, сплетенная из ивовых веток окружающая сетку и к ней прикрепленная, или же особый прибор в виде железного ведра, имевшего на подобие сетки ряд отверстий ». До цього відра прикріплялося кілька обручів більшого діаметра, завдяки чому «ведро никогда не лежит на дне источника, а всегда покоится на упомянутых обручах». Перш ніж спустити прийомний рукав у вододжерело «на сетку его надевают упомянутый прибор и прикрепляют его ремешками». Вода надходила на пожежу, як з пожежних труб, гак і з водопроводів, через так звані «выбрасывающие » рукава [4|.

Стародавній Рим був близький до винаходу рукавів. Будівельник Апполород, коли йшла мова про військове спорядження, пропонував застосовувати бичачі кишки з прив’язаним шкіряним мішком. Під час стискання мішка, наповненого водою, вона викидалася вгору по кишках.

У часи Середньовіччя ще не знали пожежних рукавів (гнучких м’яких труб), які служили для подавання води на вогонь, і перші типи ручних пожежних насосів саме тому мали наливні короби і трубки, які замінюють стволи на самому насосі. Винахід пожежних рукавів підсилив важливість пожежного насоса і зробив його одним з основних засобів пожежогасіння.

Пожежний насос з комплектом рукавів

За ДСТУ 2273-2006 Протипожежна техніка. Терміни та визначення [7] встановлені такі визначення пожежних рукавів:

Пожежний рукав - це гнучкий трубопровід, призначений для транспортування вогнегасних речовин.

Напірний (пожежний) рукав - пожежний рукав, призначений для транспортування вогнегасних речовин під надлишковим тиском.

Всмоктувальний (пожежний) рукав - пожежний рукав, призначений для транспортування водних вогнегасних речовин під розрідженням.

Залежно від умов роботи рукава поділяють на всмоктувальні (В) та напірно-всмоктувальні (НВ) [7].

Всмоктувальний пожежний рукав являє собою жорсткий або м’який трубопровід зі з’єднувальними головками або без них. Пожежні рукава всмоктувальні використовують для підведення води від вододжерела до всмоктувального патрубка пожежного насоса або помпи. Причому, всмоктувальний рукав типу В призначений для водозабору за атмосферного тиску, а напірно-всмоктувальний рукав типу НВ -як для забору за атмосферного тиску (з відкритого вододжерела), так і з вододжерела під тиском (гідранти, пожежні крани та ін.). Стандартна довжина всмоктувальних рукавів становить 4 м. Стандартний ряд внутрішніх діаметрів всмоктувальних рукавів типу В - 100, 125 та 200 мм; типу НВ - 75 мм.

Пожежний рукав напірний являє собою гнучкий трубопровід зі з’єднувальними головками і ручним пожежним стволом або без нього. Використовується для доставки води від джерела надлишкового тиску до місця пожежі. Напірні рукава використовують для подавання води магістральною лінією від насоса (помпи) до рукавного розгалуження (триходового РТ-70 та РТ-80 або чотириходового РЧ-150) або ствола і від рукавного розгалуження до пожежних стволів.

Пожежні рукава виготовляють з натуральних волокон та із синтетичних матеріалів з прогумованим покриттям. Крім того, виробляється тканинний рукав, який всередині покритий шаром латексу (латексований).

Типи рукавів: Т - для пожежної техніки (автомобілі та мотопомпи); К - для внутрішніх пожежних кранів; ВТ - для пожежних автомобілів (насосів високого тиску); Л - для лісового господарства.

Стандартний ряд внутрішніх діаметрів напірних пожежних рукавів складає: 25, 38, 51,66, 77, 89, 110 та 150 мм.

Промисловість випускає рукава таких діаметрів: льняні та льноджутові - 51,66 і 77 мм; прогумовані -51,66,77,89,150 мм та латексовані - 51 і 66 мм.

Номінальний робочий тиск рукавів діаметрів 51 мм та 66 мм типу Т, не менше - 1,6 Мпа, типу К, не менше - 1,0 Мпа; діаметра 77 мм, типу Т, не менше - 1,6 Мпа.

Також існують рукава високого тиску (ВТ), які можуть працювати за тиском рідини до 4 МПа [6].

Для гасіння природних пожеж застосовуються латексні або прогумовані рукава діаметрами 51 мм - для робочої рукавної лінії і 66 або 77 мм -для магістральної рукавної лінії.

Пожежні рукава мають широке застосування в сучасному світі. Пожежні рукава є обов’язковим елементом у пересувній протипожежній техніці, переносних мотопомпах та під час комплектації кран-комплектів, які встановлюються у шафах.

Подавання води за допомогою пожежних рукавів

Пожежні рукава з’єднуються між собою з’єднувальними головками, якщо довжина рукава менша за відстань до місця пожежі, або з різним пожежним устаткуванням: пожежними автоцистернами, гідрантами, стволами, кранами, насосами, а також піногенераторами тощо. Пожежні рукава повинні зберігатися в згорнутому вигляді в бухтах або намотаними на котушки. Протягом усього терміну служби пожежні рукава необхідно періодично розгортати та згортати у скатку так, щоб місця згину змінювалися. необхідно перевіряти їх на міцність і герметичність. Після використання пожежні рукава слід обов’язково просушувати до повного висихання.

Рукавний пожежний автомобіль - пожежний автомобіль, призначений для перевезення напірних пожежних рукавів, а також для механізованого прокладання та прибирання рукавних ліній [11].

Рукавна лінія - один або декілька з’єднаних між собою і прокладених пожежних рукавів [6].

Рукавний автомобіль також призначений для доставки до місця пожежі особового складу та пожежного обладнання, забезпечує підрозділи, які беруть участь у гасінні пожеж рукавами різного діаметра [12]. Має пристосування для механізованого прибирання рукавів.  

Рукавні автомобілі використовуються для забезпечення подачі великої кількості води на значні відстані, вони використовуються тільки під час гасіння великих пожеж. Застосовуються вони спільно з пожежними (або іншими) насосними станціями, автомобілями насосно-рукавними й автоцистернами [13].

На озброєнні пожежних підрозділів є також рукавні контейнери для транспортування пожежних рукавів пожежно-рятувальними автомобілями контейнерного типу [14].

Історія російських рукавних автомобілів розпочалася в 1920-х роках. Вони з’явилися у великих гарнізонах пожежної охорони (Московському і Ленінградському). Ідея їх розроблення відокремилася завдяки тому, що на великих пожежах необхідний запас рукавів не спроможний транспортуватися на основних пожежних автомобілях, які перебувають у підрозділах. Пожежні рукава було запропоновано доставляти до місця пожежі (виклику) спеціальним транспортом. Спочатку це були просто причепи, потім з’явилися переобладнані вантажні автомобілі для перевезення рукавів або запасних рукавних котушок. У комплект пожежно-технічного озброєння моделей, які використовувались під час війни, входили рідкісні предмети спорядження - бронещити. Вони використовувалися для прокладання рукавних ліній під обстрілом ворога [4].

Робота рукавних автомобілів під час гасіння пожежі на текстильній фабриці у блокадному Ленінграді описується в книзі «Огонь в кольце» [9]. «Начальник штаба быстро обошел кругом горящего корпуса. Молодец Рыжев: уже проложены ходом рукавных автомобилей магистральные линии. Это немало, порядка четырех километров. И все в считанные минуты. Подумать страшно, сколько бы заняла времени прокладка их вручную, сколько бы было потеряно времени при развертывании подразделений. Теперь же можно подключать все новые и новые стволы к атаке на огромный костер, пылающий внутри пятиэтажного здания».

Лише в 1950-ті роки на шасі ЗІС-150 створюються спеціально обладнані рукавні ходи.

Однією з перших моделей рукавних автомобілів серійно виготовлених АТ «ПОЖМАШИНА» (нині - ТОВ «ПОЖСПЕЦМАШ >, м. Прилуки, Чернігівська обл.) був ПЗМ-43 на шасі ЗІС-151. Він мав суцільнометалевий кузов-фургон, в якому вивозилось 2500 м рукавів. Після експлуатації ПЗМ-43 у пожежних частинах і виявлення певних вад моделі завод розробив нову конструкцію кузова, який почали встановлювати на ЗІЛ-157К. Модель отримала маркування АР-2 (157К) 121 [15].

ГЇП «Енергопром» (м. Луганськ) налагодив виробництво пожежних рукавів із синтетичних ниток з гідроізоляцією та із еластичних полімерів для пожежної техніки і пожежних кранів за ТУ У 17.5-30642323-001:2005 та ДСТУ 3810-98. Полотно рукава виготовляється на круглоткацьких машинах з діаметром від 51 мм до 150 мм, структура плетіння гарнітурна. Внутрішнє гідроізоляційне покриття рукавів виготовляється з еластичних полімерів, які зменшують вагу погонного метра рукава. Такі рукава не потребують сушіння і посипання тальком після застосування для подачі води. На базі стандартного рукава розроблений рукав «ІС» з додатковим нанесенням захисного полімерного шару на армуючий каркас з ниток із зовнішнього боку. Така технологія збільшує стійкість рукава до дії тертя в 2,5 рази від норм, встановлених для стандартного рукава типу «Т». Рукава комплектуються головками з’єднувальними ГРН, ГМН, ГЦН, ГПН і стволами СРК, РСП, РСКта РС. На замовлення завод-виробник може виготивити рукава за певними типорозмірами (довжина, робочий тиск, діаметр, із заземлювальним екраном).

Аналогічні пожежні рукава виготовляє також ДП «Набат» (м. Лутанськ). Використовуючи рукава саме цієї фірми під час змагань збірна України з пожежно-прикладного спорту стала чемпіоном світу і рекордсменом у бойовому розгортанні.

На теперішній час пожежно-рятувальні підрозділи ДСНС України, добровільні пожежні команди та ін. мають десятки тисяч пожежних автомобілів та мотопомп, а також різноманітну спеціальну техніку. Вітчизняна протипожежна техніка за так-тико-технічними характеристиками зазвичай не поступається, а навіть за деякими показниками перевершує рівень зарубіжної техніки [16].

Список використаної літератури:

1. Кирилл Бревдо. Штаны с рукавами 11 Колеса. -№97.- 10.11.2005.

2. Справочно-информационный поргал (Samogo.Net).

3. Мешалкин Е. А., Чирко В. Е., Родэ Ю. А, Прытков Г. А. Развитие технических средств тушения пожаров в России в ХУІІ-ХІХ веках // Материалы науч.-истор. конф., 30 ноября 1999 г. - М.: Академия ГПС, 2000. - С. 77-82.

4. Рудницкий В. С. Пожарное дело в С.-Петербурге: Краткий исторический очерк. - С.-Пб., 1903.

5. Органы и войска МВД России: Краткий исторический очерк - М.: Объединенная редакция МВД России, 1996. - 462 с.

6. ДСТУ 2273:2006 Протипожежна техніка. Терміни та визначення основних понять. - Держспоживстандарт. - 44 с.

7. ДСТУ 3931-99 Техніка пожежна. Рукава пожежні всмоктувальні та напірно-всмоктувальні. Загальні технічні вимоги та методи випробувань. - Держспоживстандарт. - 37 с.

8. ДСТУ 3810-98 Пожежна техніка. Рукава пожежні напірні. - Держспоживстандарт. - 52 с.

9. Шланги // Новая Азовская газета. - 04.08.2004.

10. ЗИС-5 - автомобиль пожарный рукавный, 1934 (models-auto.ru).

11. Скрябин М. Е., Кончаев Б. И. Огонь в кольце. — Л.: Стройиздат, Ленингр. отд-ние, 1989- — 174 с.

12. Плеханов В. И. Организация работы тыла на пожаре - М.: Стройиздат, 1987. - С. 34.

13. Пожарная техника: Учебник / Под ред. М. Д. Без-бородько. - М.: Академия ГПС МЧС России, 2004. - 550 с. (Глава 9 2. Пожарные автомобили рукавные).

14. Навценя Н. В. Итоги создания современных пожарных автомобилей за 10-летний период // Средства спасения. Противопожарная защита. - М.: ФГУ ВНИИПО, 2007.

15. Коммерческая техника. ТКиСК&ТШ, №8,2008 г. // Дмитрий Гладкий. Коллекция цвета пламени.

16. Смирнов Г. В. Историческая хроника пожарной охраны Луганска. - Луганск Путань, 1996. - 416 с.

17. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел[. — К.; Ірпінь: Перун, 2003.- 1440 с.

Іван Будьонний,

старший викладач-методист навчального пункту ИМЦ ЦЗ та БЖДЛуганської області