Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з правовідносин страхування (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України) Господарським судам України

У порядку інформації та для врахування в розгляді справ зі спорів, що виникають з правовідносин страхування, надсилається огляд деяких розглянутих господарськими судами справ, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом.

1. Страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, має право звернутися до суду з вимогою про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування, і таке право не пов’язане з попереднім зверненням з аналогічною вимогою до особи, відповідальної за заподіяний збиток, або до особи, в якої застраховано її цивільно-правову відповідальність.

Товариство звернулося до господарського суду з позовом до особи, відповідальної за заподіяний збиток, та до страховика, в якого застрахована цивільно-правова відповідальність особи, винної в скоєнні дорожньо-транспортної пригоди, про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування.

Рішенням місцевого господарського суду, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що позивачем не доведено порушення його прав, оскільки останній не звертався до страховика, в якого застрахована цивільно-правова відповідальність особи, винної в скоєнні ДТП, з письмовою вимогою про відшкодування страхової виплати.

Вищим господарським судом судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасовано, прийнято нове рішення про задоволення позову, виходячи з такого.

Відповідно до ст.993 Цивільного кодексу та ст.27 закону «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

З приписів зазначених норм не вбачається, що позивач мав обов’язково звертатись до страховика, в якого застрахована цивільно-правова відповідальність особи, винної в скоєнні ДТП, з вимогою щодо отримання суми виплаченого страхового відшкодування; натомість ними передбачено перехід до позивача права вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

З огляду на викладене позивач отримує право вимоги потерпілої особи після виплати останній страхового відшкодування та не зобов’язаний звертатися до особи, відповідальної за заподіяний збиток, або до особи, в якої застраховано її цивільно-правову відповідальність, з вимогою виплатити матеріальне відшкодування. Відповідно до зазначених законодавчих приписів позивач може реалізувати своє право шляхом подання позову до суду (постанова ВГС від 14.11.2012 №5028/17/22/2012).

2. Порушення страхувальником визначеного договором страхування порядку повідомлення страховика про настання страхового випадку може бути підставою для відмови у здійснені страхової виплати лише в тому випадку, коли це позбавило страховика можливості встановити, чи є ця подія страховим випадком.

Товариство звернулося з позовом до страховика про стягнення невиплаченої суми страхового відшкодування з урахуванням індексу інфляції та 3% річних.

Постановою суду апеляційної інстанції рішення місцевого господарського суду, яким в задоволенні позову відмовлено, скасовано частково та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги про стягнення сум невиплаченого страхового відшкодування, інфляційних нарахувань та 3% річних задоволено частково.

Вищий господарський суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Статтею 991 ЦК та ст.26 закону «Про страхування» передбачено підстави для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування, зокрема, несвоєчасне повідомлення страхувальником без поважних причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.

Згідно з п.5 ч.1 ст.989 ЦК на страхувальника покладено обов’язок повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, установлений договором.

Зі змісту п.5 ч.1 ст.989, ст.991 ЦК та ст.26 закону «Про страхування» вбачається, що для вирішення питання щодо виплати страхового відшкодування правове значення має факт повідомлення страховика про настання страхового випадку в строк, який дає страховику можливість дослідити обставини випадку і дійти висновку про визнання його страховим випадком чи про відмову в цьому.

Сам лише факт порушення страхувальником визначеного договором порядку повідомлення про настання страхового випадку за наявності повідомлення страховика про настання такого випадку, не може бути підставою для відмови у здійсненні страхової виплати.

Тобто за змістом зазначених норм можна дійти висновку, що в разі настання страхового випадку, страховик зобов’язаний виплатити страхове відшкодування. Порушення страхувальником інших умов договору є підставою для відмови у виплаті страхового відшкодування лише в тому разі, якщо таке порушення положень договору страхувальником перешкодило страховику переконатися, що ця подія є страховим випадком (постанова ВГС від 8.01.2013 №5028/10/12/2012).

3. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, який здійснив страхову виплату застрахованій особі за договором особистого соціального страхування, не набуває права зворотної вимоги до винної особи.

Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань звернулось до господарського суду з позовом до фізичної особи — підприємця про стягнення виплачених страхових виплат та відшкодування витрат на лікування.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Вищий господарський суд погодився з рішеннями місцевого та апеляційного господарських судів з огляду на таке.

Статтею 4 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування до видів загальнообов’язкового державного соціального страхування віднесено страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Відповідно до ст.993 ЦК до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Загальні умови відшкодування шкоди визначені ст.1166 ЦК, яка передбачає, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Згідно з ч.1 ст.1191 ЦК особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» не передбачає права фонду, який здійснив страхову виплату застрахованій особі за договором особистого соціального страхування, зворотної вимоги до винної особи. Таке право, про яке зазначено в ст.993 ЦК, до страховика переходить лише в разі сплати ним страхового відшкодування за договором майнового страхування.

Здійснення фондом страхової виплати застрахованій особі за договором особистого соціального страхування не є шкодою в розумінні ст.1166 ЦК, а отже, фонд не є особою, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, і тому згідно із ч.1 ст.1191 ЦК не набуває права зворотної вимоги до винної особи (постанова ВГС від 23.07.2013 №905/2662/13).

4. Витрати страхувальника, які не передбачені ст.29 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», не входять до суми страхового відшкодування, оскільки такі витрати не є складовою фактичного розміру збитків, а належать до господарських витрат.

Товариство звернулося до господарського суду з позовом про стягнення суми страхового відшкодування, витрат на оплату вартості автотоварознавчої експертизи, послуг з оформлення та видачі довідки ДАІ.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено частково.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано частково; позов задоволено частково, стягнуто з відповідача суму страхового відшкодування в порядку регресу. У задоволенні позову в частині стягнення витрат на оплату вартості автотоварознавчої експертизи та вартості послуг з оформлення та видачі довідки ДАІ відмовлено.

Вищий господарський суд погодився з висновками апеляційного господарського суду з огляду на таке.

Статтею 29 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено вичерпний перелік витрат, які відшкодовуються страховою компанією у разі пошкодження транспортного засобу. До цього переліку не віднесено витрати страхувальника на виготовлення довідок відповідних органів та на проведення експертиз.

Таким чином, витрати страхувальника, які не передбачені ст.29 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», зокрема, на проведення автотоварознавчої експертизи, на оплату вартості послуг з оформлення та видачі довідки ДАІ, не входять до суми страхового відшкодування, оскільки такі витрати не є складовою фактичного розміру збитків, а належать до господарських витрат (постанова ВГС від 21.05.2013 №22-17-25-26/366-07-7922).

Голова                                                                                                                                  В.ТАТЬКОВ